Першу партійну організацію в селі було створено в 1924 році з одиночок – комуністів, які перебували до цього на обліку при Кривинській волості. Першим секретарем було обрано Березіна Івана.
В партосередок входили Царук К.Т.,Нікітчук І.П., а
пізніше Скрипнюк П.К., Чулій І.В., Галушкевич А.А.
В цьому ж році було створено комсомольську організацію. Першим секретарем було обрано Семенюка Миколу. Першими комсомольцями були: Заріцький М.І., Брега М.П., Тарасюк Д.І. Комуністи і комсомольці приймали саму активну участь в керівництві і створенні колективного господарства
В 1928 році боло організовано ТСОЗ, який в 1929 році було перетворено в комуну. Організаторами ТСОЗу були Доброчинський В.Я., Скрипнюк П.М., Царук К.Т., Чулій І.В.,Заріцький І., Кмитюк І. С., Марчук Д.М., Царук Ю.Т., Сосонюк Д.М., Мельник Г.П. та інші. Прийом у комуну проводився на загальних зборах. Головою комуни було обрано Доброчинського В.Я.,а головою Сільської ради Царука Ю.
В 1930 році комуну було реорганізовано в сільськогосподарську артіль ˮ Перемогаˮ.
Першим головою колгоспу було обрано 25-ти тисячника Водоп’янова Івана Івановича, а після його призову в ряди Червоної Армії , жителя села Марчука Дмитра Павловича.
Колективізація на цей час була повністю завершена.
У 1932-1933 роках селом прокотився голодомор.
За цей час в селі померло 76 чоловік. Десятиліттями приховувався тяжкий злочин проти народу і весь час томилось людське серце від туги за передчасно померлими рідними та близькими , що не можна було скинути тягар несправедливості. І тільки недавно на старості літні люди- свідки голодомору- отримали своє людське, раніше оплюндроване право говорити правду. Розповідають очевидці- жителі села: Третяк Параска Степанівна.- В той голодний 1933 рік я з матір’ю збирала в лісі ягоди, щавель і несла в Лисиче та Головлі обмінювати. Хто давав картоплину, хто жменю якоїсь крупи за цим і жили. Батько вважався куркулем,бо була у нього молотарка і манеж для різання січки, а також три гектари поля. Батько подав заяву в колгосп,але не дивлячись на це, його вислали із села на три роки. Після того, як розкуркулили нашу сім’ю, нас вигнали із своєї хати. Неподивились навіть на те, що двоє синів у матері були в солдатах. Мов очманілі ми ходили від хоти до хати. А це ж було перед самою Паскою. Дідор , якого поселили в нашій хаті,сказав ,щоб ми взяли борошна і спекли собі паску. А місцевий уповноважений Крась висипав з ночов на землю те борошно і розгорнув його по землі.- Бачиш, куркулисі захотілось паску спекти – сказав Крась мамі.- Ні, будеш голодна! Я завжди плачу, коли це згадую, бо хіба можна таке спокійно згадувати.Ото, як нас вигнали з хати, якийсь час ми пересиджували в Макарихи. Принесуть мати з Лисичого чи Головель 2-3 десятки картоплин,та й ті треба було ховати, бо знайдуть уповноважені і заберуть. Прикопала мати, якось цю картоплю в землю, то її в ночі прийшли відкопали і забрали . ″Всеодно помреш- куркулихо″ - сказав Крась матері. Мучились ми тоді і листя рвали собі на їжу і жолуді їли, рятувались як могли, аби не вмерти. Бо тоді хоч і родило гарно поле, все в людей забирали. Хто не оплачував платежу, ще більший йому призначали і мусили люди віддавати буксирним бригадам все, що мали. –Марія Іванівна Нікітчук. – То був тяжкий час. Гірко згадувати про нього . Бувало, йдемо на роботу, а на столі- ні крихти хліба. Все зерно у нас забрали, то ми терли картоплю, додавали трошки борошна і пекли такий хліб в печі. Потім довелось їсти жолуді,кору. Бувало вже вітер носив по полю, а ми ще йшли і копали лопатами землю, хоч ні копієчки не отримували за свою роботу. Отак і жили.
В цей час круп’яни жили і працювали в умовах надзвичай-ного напруженого внутрішнього і міжнародного станови-ща.
Неспокійні були ті роки. Часто в село,здебільшого в нічний
час, навідувались кадебісти і забирали в ″чорний ворон″ простих селян, вивозили їх з села у невідомому напрямку, вивозили назавжди, як ″ворогів народу″. Йшли масові репресії, знищувалися зовсім невинні люди. Всього репресованих 30 чоловік, в живих нема нікого.
Згадує дружина Доброчинського – Ганна про свого чоловіка. Доброчинський Віктор був забраний в 1937 році
Зразу забрали і ніхто не знав куди повезли. Пізніше виявилось, що завезли в Шепетівку, звідтіля перевезли в Житомирську тюрму. А звідти розприділили кого куди. Його направили в Архангельськ, а пізніше в Комі АРСР. Працював весь час на заготівлі лісу, в жахливих побутових умовах. Захворів. Повернувся в 1945 році, Працював
десятником в Славутському баластному кар’єрі. Прожив до 1952 року і помер.
Про Шимчука Климентія Ісаковича згадує дочка Євгенія, яка розповідала: - Приїхали вночі ″чорним вороном″, вкинули в машину і повезли. Зразу був у Славутській тюрмі, дальше вивезли і працював на заготівлі лісу в Горківській області. Сім’ю вислали. Батько помер в тюрмі.
В роки довоєнних п’ятирічок станом на 1940 рік, колгосп знаходився в зоні обслуговування Славутської МТС, що направляла на роботу в колгосп трактори, комбайни та різний сільськогосподарський інвентар.
Колгосп мав одну молотарку , одну автомашину (півторатонку), 4 кінські сівалки. Врожаї в колгоспі були дуже низькі, бо земля довгий час не мала необхідної кіль- кості добрив, сіяли переважно жито, ячмінь, овес, пшеницю і горох, сіяли мало, кукурудзи не сіяли зовсім.
Ферма великої рогатої худоби нараховувала всього 50 голів корів, 16 телят, 8 пар волів, які використовувались, як тяглова сила. Свиноферма нараховувала 35 свиноматок, 2 хряки і 80 голів молодняка. Птахоферми не було зовсім.
Для ліквідації неписьменності створено групи, з якими працювали вчителі і освічений актив села. Неписьменність ліквідована в 1939 році. Загальне початкове навчання здійснено в 1935 році. Початкова школа перетворена в неповно-середню в 1939 році. В 1940 році було розпочато будівництво клубу на 350 місць, яке було перервано в звязку з початком Великої Вітчизняної війни.
В 1933 році в селі працював родильний будинок, де працювала акушерка і санітарка. Медпункту в селі не було
Село обслуговувалось медичними працівниками Славутської районної лікарні.
Період Великої Вітчизняної війни день 21 червня 1941 року був останнім мирним днем радянських людей. Готуючись до недільного відпочинку, вони і не думали, що вранці настане суворий день війни. І раптом війна!
24 червня, через два дні після початку війни, село Крупець зазнало першого бомбардування. Фашисти викидали десант парашутистів, жителі села допомагали
знешкоджувати їх. Кудрець Володимир Васильович, який пас корів побачив диверсантів. На прохання провести їх, він погодився і привів їх у штаб військової частини.
4 липня 1941 року село було окуповано німецькими загарбниками. Були захоплені і розстріляні комуністи, які не встигли виїхати- бувший голова колгоспу Нікітчук І.П., голова сільської ради Михалюк Мусій, Кудрець Василь, Поліщук Ганна М., Поліщук Килина.
Фашисти розстрілювали небажаних для них людей, почали вивозити молодь на роботи в Німеччину. Всього було вивезено в Німеччину до 100 чоловік. Багато з них не повернулись зовсім, загинули і померли на чужині. Залишились в живих і дожили до сьогоднішнього дня 21 чоловік.
Розповідають очевидці цих подій:
Полішук Іван Купріянович, Бережний Василь Сидорович – коли нас забрали , то погрузили в вагони, як худобу і повезли на роботи до Німетчини. Там нас роздавали бауерам, власникам заводів та фабрик. Працювали дуже тяжко. Якщо ще брав бауер , то ще щось і їсти давав. Важко було тим хто працював на фабриках, на заводах. За найменшу провину жорстоко розправлялися. Тим, кому пощастило вижити і яких звільнила Радянська Армія ( Брега Т.В., Марчук М.Д., Калашник О.І. та інші) прийшлось довго лікуватись,щоб повернутись до праці.
З серпня 1941 року в м. Славута на квартирі Анатолія Яворського відбулося перше засідання активних членів підпільної організації, на якому був присутній вчитель Стриганської початкової школи А.З.Одуха. Підпільники вирішили посилити підбір і підготовку людей до збройної
боротьби, налагоджувати зв’язки з іншими організаціями, ширше вести антифашистську пропаганду серед населення. Тоді ж створено підпільну групу в с.Стригани. В групу входили жителі села Крупець – Поліщук В.Д.-бригадир колгоспу, Поліщук П.Д. колгоспник, ОлійникІ.В.- вчитель. Жителі с.Крупець Ковальчук В.Л. входили в молодіжну підпільну організацію баластного кар’єру, якою керував Коршунов П.І. Керівництво підпільною групою здійснювалось Славутською підпільною організацією, якою керував лікар Ф.М.Михайлов. З допомогою Петрійчук і С.Охман були встановлені зв’язки з патріотами Шепетівки, Острога, Ізяслава, де були створені підпільні групи.
Взимку 1942 року на чолі з Михайловим був створений міжрайонний підпільний комітет. Підпільний комітет встановив зв’язки з Кам’янець –Подільським, Проскуровим, Житомиром, Ровно і нарешті Києвом.
У вересні 1942 року комітет прийняв рішення про створення партизанського загону. Командиром було обрано Одуху. В травні 1942 року група Одухи вчинила сміливу диверсію, звістка про яку облетіла багато районів України. А влипні на підпільників обрушився важкий удар. По доносу зрадників були арештовані Ф.М.Михайлов і інші активні підпільники. Їх під посиленим конвоєм відвезли в Шепетівську тюрму , згодом 9 підпільників знищили, а Михайлова повісили в дворі Славутської лікарні.
Партизани жорстоко помстились за смерть Михайлова. Група підривників в складі М.Петрова, О.Гіпса, Л.Троцько-го, В.Кмитюка підірвали ворожий ешелон під селом Стригани. Фашисти посилили каральні операції і загін Одухи змушений був іти на з’єднання з іншими партизанськими загонами в білоруські ліси. В Стриганах, Крупці, Славуті залишились зв’язкові.
Загін влився в лави партизан, якими командував генерал-майор Сабуров і діяли в Тернопільській області. В складі з’єднання Щитова загін повернувся весною 1943 року в Хмельницьку область, виділився в самостійне з’єднання ім. Ф.М.Михайлова.
Партизани тримали зв’язок з в’язнями Славутського Грослазарету і допомагали втечі полонених до партизан. Масову втечу було організовано в ніч на 17 грудня 1942 року з Славутського концтабору Грослазарет-301, групою партизанів на чолі з Бондаренком. Налякана наступом Радянської армії і діями партизан, адміністрація Славутського концтабору Грослазарет-301, вирішила знищити важкопоранених і розпосала евакуацію майна, а слідом підривати приміщення. Партизанська зв’язкова Ніла Міщенко повідомила про це в загін, і в ніч на 15 січня 1944 року загін під командуванням Героя Радянського Союзу Івана Музальова, розгромив гарнізон німців, визволив від окупантів Славуту, ″ Грослазарет ″, станцію. Були врятовані люди і будинки.
Всього з села Крупець пішло на фронт 253 чол., загинуло на фронті 141 чол.
Згадують ветерани Великої Вітчизняної війни:
Поліщук Дмитро Іванович- з перших днів війни був мобілізований і відправлений на фронт. Захищав Ленінград, був поранений. Дійшов з боями до східної Прусії, де і зустрів день Перемоги. Нагороджений: трьома медалями ″ За відвагу ″,″За оборону Ленінграда ″, ″ За взяття Кенінсбергу ″, орденом Вітчизняної війни – ІІ ступеня.
Нікітчук Микола Кузьмович, сержант,командир зв’язку піхотинців І-го Українського фронту. Був поранений під Варшавою, лежав в госпіталях в Кракові, Львові, Грузії. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І-ст і медалями.
Село Крупець було звільнено 18 січня 1944 року військами 1-го українського фронту, які йшли на Остріг. Визволяла село 287 стрілкова дивізія.
